Звичаї Личакова

Давні мешканці Личакова відзначалися своєрідною вдачею й звичаями. Вони були частково українці, частково поляки. Ці останні мали свою колонію на Мазурівці побіч Личаківського цвинтаря. Довгі часи у личаков'ян утрималися давні передміщанські убрання: чоловіки в будні дні ходили у коротких спенцерах (Куртках, кафтанах), у споднях до чобіт з високими халявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї й шапкою (т. зв. саделком) з дашком. З кишені виставала кольорова хустка до носа. У святочні дні вбиралися в темно-синю капоту (чоловічий верхній довгий одяг) й деколи циліндр. Зимою носили баранячі кожушки, короткі або довгі. Жінки чесали голови гладко і в'язали хусткою. Носили достатні вовняні катанки, пару крохмалених спідниць і хустку на плечах, також коралі, деколи великої вартості. Дівчата носилися так само, тільки на голову не брали хустини, а спускали коси й до волосся припинали квітки.
Личаківський народ славився зростом, поставою, здоров'ям. Це були люди відважні, підприємливі, «до всього пробанти»; при тім палкі, гарячої вдачі, скорі до сварки й бійки. Головні заняття личаков'ян були круп'ярство й різництво. Тим професіям віддавалися найповажніші личаківські роди: круп'ярі — Баранські, Годиші, Горецькі, Добровольські, Добрянські, Кияки, Кобиляки, Козачевські, Легезинські, Ляндмани, Мартиняки, Осинські, Поради, Ревинські, Табакевичі, Ющаки; різники — Лясковські, Нев'ядомські, Разинські; з грабарства (чинбарства – обробки шкіри) знані були Матусевичі. Особливо славні були личаківські круп'ярі, було їх до сорок родин. Щодня досвіта вони вибиралися за Личаківську рогачку, щоби купити там гречки, яку привозили селяни з доохресних сіл. Купно й продаж відбувалися при корчмі, званій «Бабський курінь», у Вайсмана й Бериша Юкля, там пили традиційний могорич. Коло 7-ї години рано круп'ярі верталися додому, відправляли своїх жінок візками до міста на торг із готовими крупами, а самі бралися з челяддю до чищення гречки на кератовім (механічний привід, тягловою силою якого, як правило, був кінь) або ручнім млинку та на жорнах; жінки, вернувшись з міста, роботу докінчували. Личаківська молодь ходила на мулярку, розносила по місті пісок або промишляла іншими способами. Весною хлопці виловлювали співучу птицю у під¬міських лісах і продавали її потайно на Стрілецькій площі; залюбки годували голубів; під Різдво будували вертепи й продавали їх у Ринку і на різних площах. До школи, до «тривіялки» при св. Антонію діти йшли неохоче.
В неділю й свята на Личакові відбувалися різнорідні бенкети й забави. Чи то у приватних домах при улюбленій гармонії, чи в численних шинках — у «Готелі де Ляус», у «Лисого Мацька», в господі Отавихи. В останній вівторок перед великим постом у «Готелі де Ляус» кінчено карнавал хороненням баса до могили. Опівночі збиралися громадяни й громадянки на забаву. З кухлями пива й чарками горілки обходили процесіональним походом цілий локаль (приміщення шинку), відкривали шинквас (прилавок у шинку) і хоронили туди басетлю (музичний інструмент), при чому говорено комічні похоронні промови. Забава й танці тривали до рана при музиці, але вже без баса.
Славні були личаківські весілля. В четвер, три дні перед шлюбом, панна молода зі старостиною їхали возом запрошувати весільних гостей; сусіди приймали її горілкою й перекускою, а господиня, запрошена на весілля, до руки давала їй цванцигера (австрійська монета) або гульдена (австрійська золота монета) «на варешку». В суботу два дружби, прибрані святочно, з китицями на грудях запрошували ще раз такою орацією: «За першою й другою презенцією в дім панства входимо, поклін пана молодого й панни молодої до ноги складаємо, просимо, щоби панство невідмовні були, в неділю о 6-й годині вечором до церкви прибули, а потім до дому панства молодих, де будемо веселитися. Слава Ісусу Христу!» У переддень шлюбу запрошені гості присилали т. зв. «пошту» — пару гусей, індика, пару курей або качок. Це був знак, що прийдуть на весілля.
В неділю по обіді до весільного дому приходили музиканти: два скрипалі, один басист, один із флейтою або кларнетом і два валторністи або пузоністи. Під'їли собі, підпили та йшли з дружками по старостину, дружбів і сваху. Цілий весільний похід виглядав не раз дуже дивно. Один зі старих личаков'ян оповідав про таке весілля: «На чолі походу ішов дружба у капелюсі, нашитому столярськими стружками, в сорокатому каптані, пхав перед собою тачки, вкриті килимом. За ним ішли музики, далі другий дружба їхав на коні, в масці, у фраку і французькому трикутному капелюсі. Він сидів лицем до кінського хвоста й довге гусяче перо мачав у каламарі, що висів під хвостом коня, і ніби записував тих, що на нього дивилися. Тим часом музика грала скочні (жваві танцювальні) мелодії.
Як дружби вже позводили всіх гостей на весілля, всі засідали на лавах і стільцях, дружба мав віршовану промову до панни молодої, дружки накладали їй серпанок і міртовий вінок, потім дружба промовляв віршами до пана молодого й причіпляв йому китицю до кляпи сурдута. Батьки серед плачу благословили молоду пару.
По тій церемонії похід ішов пішки до церкви св. Петра і Павла або до костелу св. Антонія, відповідно до обряду новоженців. Як верталися зі шлюбу, мати вітала молодих на порозі дому. Прикривано їх великим кожухом волоссям наверх і на таці давали хліб і горілку. Потім по першому почастунку починалися танці й тривали до півночі, до вечері, що довго протягалася. Під кінець молода десь пропадала, й обов'язком молодого було її віднайти; тривало це не раз півгодини.
За старим звичаєм починався тепер «подушковий» танець. Молодий засідав посередині кімнати на кріслі, на коліна клали йому подушку, на ній сідала молода й дружки здіймали з неї серпанок і вінок. Дружба приносив на таці чіпець, підносив його догори і промовляв до молодої віршами,— старостина вбирала молоду в чіпець, у вінок і серпанок убирали дружку і танцювали довкола молодої пари, сипали їй на подолок гроші й рівночасно цілували: жінки — молодого, мужчини — молоду. Потім танки йшли до самого рана, а на другий день бували ще «поправний» на новому господарстві у новоженців. Такі весілля бували на Личакові».

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.