Галерея вулиць Миколайчука, Щурата

Основні вулиці: Миколайчука, Щурата
Інші вулиці: Ленона, Абхазька, Студинського, Багалія, Очеретяна, Плугова, Очаківська, Космічна
Перейти до фотографій галереї

Миколайчук Іван Васильович (15 червня 1941 - 3 серпня 1987) - український актор, режисер, сценарист.

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. "Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко" - казав про Миколайчука великий Параджанов. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок - "націоналіст". Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Народився в с. Чортория Чернівецької області. У 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му - театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. 1965 - Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебутював ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики "Двоє". В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна непомітити якоїсь таємниці, недоказаності, глибини - тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі "Сон" та Івана Палійчука у "Тінях забутих предків" одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка "Тіні забутих предків", яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнанана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він "витягував" роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. "Коли б нинi запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в "Тінях забутих предків", я б відповіла б: "Ні-ні! Тільки Миколайчук!". Інакше то був би інший фільм, і було б все інше" - говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з "Тіней…".

Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі "Комісари" він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух - вгору, ввись! З фільму "Білий птах з чорною ознакою" (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора - він стає ще й сценаристом.

У яскравому фільмі Бориса Івченка "Пропала грамота" Іван не тільки виконавець колоритної ролі козака Василя, а й фактичний співрежисер. Він працював над музичним оформленням фільму. Слід згадати, що Миколайчук зіграв неостанню роль у створенні відомого на той час тріо "Золоті ключі" (Ніна Матвієнко, Марічка Миколайчук (дружина Івана Миколайчука), Валентина Ковалевська). Це тріо й супроводжувало піснями кінострічку "Пропала грамота". В "Пропалій грамоті" Іван Миколайчук дав нове життя звучанню бандури, - в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок "Аннички" хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму "Білий птах з чорною ознакою" життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та "органах". Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.

Поклали на полицю і "Тіні забутих предків". Лише в роки краху радянської імперії вийшла на екрани і кінострічка "Пропала грамота". Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних "босів" викреслювавла його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію - зняти свій фільм. "Вавілон ХХ" прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав "Вавілон ХХ" трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз "За кращу режисуру" на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як "націоналістичний ухил" у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка "Така пізня, така тепла осінь" вже не мала такого успіху як "Вавілон ХХ".

У 1983-му були написані "Небилиці про Івана", а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку "Небилиць…" було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, "табу" на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу - якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще - майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв - Івана Палійчука ("Тіні забутих предків") і Тараса Шевченка ("Сон"). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середені 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам - за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…

Взято з Вікіпедіа.

Щурат Василь (24. 8. 1871 — 27. 4. 1948), педагог, літературознавець, поет і перекладач родом з с. Вислобоків на Львівщині. Студії зі слов'янської філології завершив (1895) у Львівському і Віденському (докторат у В. Яґіча) університетах, пед. іспит склав у Чернівецькому університеті (1898). 1898 — 1934 учителював, спочатку в держ. гімназіях Перемишля, Бродів і (з 1907) Львова. 1921 не присягнув на вірність поль. державі й став дир. приватної жін. гімназії СС. Василіянок у Львові (1921 — 34). 1914 Щ. був обраний дійсний член НТШ і 1915 — 23 був його гол., брав активну участь у боротьбі за укр. університет, а після неуспіху став ініціатором і першим ректором Львівського Таємного Унту (1921 — 23). 1930 у зв'язку з процесом СВУ і дальшими репресіями на Україні, зрікся гідности дійсний член ВУАН, якою його наділено 1929 (відновлений дійсний член УАН після больш. окупації Галичини 1939). Останні pp. життя працював дир. Львівської Бібліотеки АН УРСР і проф. Львівського Ун-ту. Помер у Львові.

У літ., наук., гром. і публіцистичне життя Львова і Відня Щ. впровадив І. Франко, під впливом якого він залишився до 1896/ Щ. виступав в австр., поль., чес. і зах.-укр. пресі зі ст., поетичними перекладами та ориґінальними віршами, був співред. газ. «Буковина» в Чернівцях, ред. журн. «Молода Муза» (1906), «Світ» і тижневика «Неділя» (1912). З політ. ст. виступав на стор. «Діла». Літературознавча праця Щ. тематично різноманітна: від староукр. літератури («Слово Данила Заточника», 1896), до літератури 19 ст., зокрема праці про Т. Шевченка, М. Шашкевича, П, Куліша, І. Котляревського, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Самійленка, Г. Квітку-Основ'яненка та ін. («Літ. начерки», 1913). Збірка поезій«Lux in tenebris» (1895), «Мої листи» (1898), «Раз до мене молодість прийшла», «На трембіті» (1904), «Іст. пісні» (1907), «Вибір пісень» (1909), поема «В суздальській тюрмі» (1916). 1900 і 1905 Щ. видав віршований молитовник «Із глибини воззвах» і 1902 поему «Зарваниця», що були зразком укр. рел. поезії. Крім того, Щ. багато перекладав: з стародавніх поетів (Горацій), франц. («Пісня про Ролянда»), нім. (Гайне, Ґете), поль. (А. Міцкевіч, Ю. Словацький, М. Конопніцька, А. Асник, Я. Каспровіч, К. Тетмаер), рос., білор. та ін. Багато уваги Щ. присвятив питанням укр.-поль. відносин, зокрема літ. (студія «Шевченко і поляки», 1917; «Основи Шевченкових зв'язків з поляками», 1917; «Коліївщина в поль. літературі до 1841», 1910). Праці Щ. друкувалися перев. у ЗНТШ. Посмертні вид. творів Щ.; «Поезії» (Л. 1957 і 1962), «Вибрані праці з іст. літератури» (К. 1963). Йому належить найкращий до 1914 віршовий переклад «Слова о полку Ігоревім» сучасною українською мовою (1907).

Взято з Вікіпедіа.