Ріг вул.С.Бандери та Єфремова

Ріг вул.С.Бандери та Єфремова. This image was uploaded with the post Вигляд від вул.С.Бандери на Цитадель. Зроблено фотоапаратом Canon.

Сергій Олександрович Єфремов (*6(18).10.1876 с. Пальчик— † після 1939; за н. даними — 1937) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Н. в с. Пальчик Звенигородського повіту на Київщині (тепер Катеринопільський район Черкаської області) у родині священика. В 1891—96 навчався в Київській духовній семінарії, згодом закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Політичну діяльність розпочав у студентські роки, ставши членом Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації. В кінці 1904 Є разом з Б. Грінченком, М. Левицьким, Ф. Матушевським та ін. створив Українську Радикальну Партію, яка в 1905 за його ініціативою об'єдналась з Українською Демократичною Партією, отримавши назву Українська Радикально-Демократична Партія. У 1905 очолив Селянський Союз. В 1908 Є. став одним з засновників і активним діячем Товариства Українських Поступовців. Співробітничав у багатьох українських періодичних виданнях — "Зоря", "Правда", "Записки НТШ", "Киевская Старина", «Літературно-науковий вісник», «Рада», «Нова Рада», «Україна» та ін., друкував у них статті публіцистичного і історико-літературного характеру. В 1895—1918 один з керівників видавництва «Вік». За гострі публіцистичні виступи на захист української національної культури і політичних свобод у дореволюційний період неодноразово заарештовувався російськими властями. В березні 1917 Є. увійшов до складу Української Центральної Ради, а в квітні 1917 на Українському Національному Конгресі обраний заступником голови УЦР і членом Малої Ради. Після створення 15(28).6.1917 першого українського уряду — Генерального Секретаріату УЦР-УНР Є. займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 Є очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. З квітня 1918 до травня 1920 Є. офіційних посад не займав. З встановленням радянської влади в Україні змушений перейти на нелегальне становище і переховуватися. Восени 1919 на прохання Української Академії Наук Є. було амністовано. Позбавлений можливості займатися активною політичною діяльністю. Є. будучи віце-президентом (1922-28) і головою Управи (1924-28) УАН, проводив велику наукову і науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, наприклад, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН та ін. Залишаючись непримиренним противником більшовицького режиму, Є., на думку деяких дослідників (Н. Павлушкова, В. Плющ, В. Шмельов та ін.), в 1920—28 створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій Братство Української Державності і Спілку Визволення України, які послідовно відстоювали ідею української державності. В липні 1929 Є. було заарештовано і звинувачено в організації і керівництві СВУ. В квітні 1930 засуджений до 10-річного ув'язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув'язнення відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено до Володимирської тюрми.

Є. був одним з найвидатніших представників неонародництва в українській літературі. Є. вважав, що однією з провідних ідей в історії української літератури завжди була «визвольно-національна ідея». Є. — автор монографічних нарисів про видатних українських письменників:
«Марко Вовчок» (1907),
«Тарас Шевченко» (1914),
«Співець боротьби і контрастів» (1913) (у виданні 1926 — «Іван Франко»),
«Михайло Коцюбинський» (1922),
«Іван Нечуй-Левицький», «Іван Карпенко-Карий» (1924),
«Панас Мирний» (1928) та ін.

Однією з найвизначніших праць Є. було видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927—28). Історико-літературні погляди Є найповніше представлені в його фундаментальній двотомній праці «Історія українського письменства» (1911).

Заарештований у 1929 р. як керівник неіснуючої «Спілки визволення України». З 1939 доля Є. невідома.

Джерело - Вікіпедіа.