Опублікуй власні знимки Львова - задокументуй нашу культурну спадщину!

Монастир св. Онуфрія

Друга церква, що, за переказом, походить з княжих часів,— це монастирська церква св. Онуфрія. Польський літописець XVII ст. Зиморович оповідає, що перші ченці приїхали за князя Льва і князь віддав їм в опіку ікону Богородиці, мальовану св. Лукою. Пізніше, в 1463 р., монастир обновив міщанин Степан Дропан і добув для нього королівські привілеї. Як твердять монастирські хроніки, наново побудовано монастир при допомозі князя Костянтина Івановича Острозького.
Давня церква складалася з двох частин: з головної, «великої церкви» і прибудованої до неї каплиці св. Трійці, яку називано «малою церквою». Багато разів церкву обновлювано: по пожежі 1623 р., по козацькій облозі 1655 р., по турецькій війні 1672 р. В 1701 р. поширено каплицю св. Трійці. В 1820 р. до великої церкви добудовано пресвитерію і збоку дві захристії; в 1902 р. добудовано з лівого боку нову каплицю. По цих перебудовах сьогодні церква виглядає як зложена з трьох нав, вкритих трьома банями.
У зовнішні стіни церкви вмуровано в новіших часах старі надгробні камені: при головному вході Андрія й Марії з роду Касіяна Шлюсаря з 1610 р. і доньки Яцка Полянського з 1622 р.; при правобічній каплиці Олени Понентовської, доньки молдавського воєводи Янкули з 1598 р.; від пресвитерії Михайла Левковича без дати, л XVI ст. Над бічними входами є написи про час будови обох каплиць, правої з 1701 р., лівої з 1902 р. Всередині церква відновлена і мало залишилося в ній зі старовини. Зі старших ікон є тільки Успения св. Онуфрія за головним вівтарем і Розп'яття у лівій наві; стара також проповідниця, дерев'яна, з печерою і св. Онуфрієм вдолі. Іконостас є копією іконостасу з Краснопущі (з XVIII ст), ікони малював Модест Сосенко.
Побіч церкви здавна були «келії», тобто монастир. Він також будувався багато разів. У 1600 р. міщанка Кунцева, що на старість хотіла жити у монастирі, своїм коштом поставила малу «келійку». В 1623 р. монастир погорів. В 1655—1656 рр. проведено основні перебудови, келії муровано з каміння й цегли. Під час турецької облоги 1672 р. монастир знову погорів, відбудовано його 1683 р. Теперішній вигляд монастир дістав під час нових перебудов 1815— 1820 рр.
У давніх часах монастирська садиба мала інший вигляд, ніж тепер. До половини XVII ст. будинки були здебільше дерев'яні, вкриті гонтою, церква мала вигляд сільської церковці. Довкола був сад, за ним під гору тягся цвинтар. Все нагадувало часи спокійного добробуту. Аж пізніше тривожне життя перемінило вигляд монастиря. По перебудові 1654—1655 рр. монастир почав перетворюватися в оборонну твердиню. Вирубано старий сад, поставлено вежу з дзвіницею, що зразу мала дерев'яний верх, добудований 1681 р. Вежа служила до оборони під час облоги; були на ній гармати й пушкарі. В 1820 р. скріплено її фундаменти й піднесено мури до самої гори. Під вежею є перехід до церкви. До вежі ведуть подвійні муровані сходи, під ними від вулиці — печера св. Онуфрія. В першій половині XIX ст. на вежі був сторож, що ударом у дзвін повторював алярмові (Сигнал тривоги) сигнали про пожежу, які подавав ратушевий дзвін.
Огорожа монастиря зразу була дерев'яна, аж у 1690 рр. побудовано довкола оборонний мур зі стрільницями, який частково зберігся від Замкової (Замкова і частково Опришківська) вулиці. За огорожею йшов рів. У 1715 р. почато уладжування нового саду; саджено пеньки (Молоді деревця) й щеплено їх. Монастирський цвинтар існував до перших десятиліть XIX ст., пізніше перемінено його в сад. Збереглися тут обеліски на могилах василіян: Модеста Гриневецького, ректора львівського університету (†1818 р.), Арсенія Радкевича, професора східних мов (†1821 р.) і Теофана Голдаєвича (†1822 р.). У саду під самим муром угорі є штучна, побудована з кам'яних брил, печера з фігурою св. Онуфрія; вона зразу була на долі дзвіниці при Жовківській вулиці (Б. Хмельницького), в 1825 р. хтось викрав її і частинне знищив; ченці перенесли святого до нової печери 1827 р.
Монастир св. Онуфрія від XV ст. був під патронатом братства церкви Успення, пізнішої Ставропігії. Братство уважалося власником і опікуном монастиря, утримувало його своїм коштом, переводило будови й направки; що більше, назначало ігуменів. Раз тільки проти цих прав братства виступив львівській єпископ Гедеон Балабан і задумав опанувати монастир силою 1590 р. Його слуги під проводом одного зі свояків увечері, по заході сонця, потайно через діру влізли до монастиря, повідбивали ворота, вдерлися до церкви, перетрясли всі комори й скриньки й позабирали документи монастиря; студентів, що тут були, побито, ігумена ув'язнено. Ставропігія виступила зі скаргою перед київським митрополитом, і єпископ мусив признати права братства над монастирем. В 1616 р. був знову переполох у монастирі. До монастирського двора ввійшов без повідомлення уніятський митрополит Рутський із володимирським владикою Мороховським — хотіли оглянути друкарню. Братство думало, що вони хочуть захопити церкву, і вдарили в дзвони на тривогу; збігся народ, кинувся на владик, і вони ледве живі втекли.
В 1633 р. при церкві св. Онуфрія постало «молодше братство», але воно було у всім залежне від Ставропігії; братчики не могли самостійно рядити церквою, а були тільки «свіщевожигателями», себто мали лише право свічки світити... Братчики від св. Онуфрія перед усіма празниками ходили «з таблицею» збирати на церкву. У страсний тиждень ставили божий гріб, прикрашений різнобарвними ліхтарнями. Раз тільки 1677 р. Свято-Онуфріївське братство бажало проголоситися самостійним і виповіло послух Ставропігії, але справа пішла перед єпископський суд і непокірних за кару вимазано з реєстру братств.
Сам монастир був невеликий. В XVII—XVIII ст. був тільки ігумен, троє або четверо отців та кілька іноків. Ігумен був залежний від Ставропігії, і тому не раз приходило до суперечок. Так, 1634 р. ігумен о. Йосиф зрікся ігуменства, ображений на братство за те, що в його неприсутності призначили його намісником о. Петронія. При цій нагоді показалося, що монастирським кашоваром був сестринець ігумена, він дуже зневажав іноків, і братчики хотіли за кару замкнути його в «куну» (ланцюг) при церкві, але ігумен його оборонив. Братство давало деколи для монастиря харчі, сукно на одяг й під час празників справляло отцям бенкет з горілкою й медяниками.
При монастирі був від кінця XVI ст. шпиталь, а радше притулок для старців і немічних. Шпиталь існував до 1765 р. Він був у невеликому будинку, по одній стороні сіней була кімната для дідів, по другій — для бабок. Старці, яких тут приймали, платили до монастиря «вступне», і братство мало право по смерті продати їх спадщину. Братство давало їм прожиток, купувало пшоно, горох, крупи, муку, солонину; варила кухарка. Один з дідів мав уряд «прошака», збирав до пушки (скарбнички) милостиню для шпиталю, за це діставав кожух або чоботи; була й «бабська» пушка. Шпиталем завідували два шпитальні брати зі Ставропігії. Деколи до шпиталю приймали й хворих, за окремою оплатою.
При монастирі була й невелика бурса для незаможних хлопців або «павпрів» (Бідні учні, студенти), вони мали своїх інструкторів, що звалися «педагогами». Ці бурсаки мали, мабуть, харч такий самий, як шпитальні діди; тільки хворі павпри діставали дещо ліпше; струцлі (Здобна плетена булка), масло, сливки, навіть пиво.
З подій ширшого культурного значення важне те, що при монастирі св. Онуфрія була найдавніша українська друкарня. Є старий переказ, що вже Іван Федорович, перший друкар у Львові, мав свою друкарню в келії св. Онуфрія. Отже, тут друкувалася перша наша книжка «Апостол» у 1574 р. Та на це певних доказів нема. Але Івана Федоровича поховано у Свято-Онуфріївському монастирі. Довгі часи тут був його надгробний пам'ятник із напівзатертим написом: «Друкаръ Москвитинъ, который своимъ тщаниємъ друкованіє занедбалоє обновил, преставися въ Львовъ... Воскресенія из мертвых чаю... Друкаръ книгъ предтимъ невиданыхъ...». Цей пам'ятник зразу мав бути перед церквою, потім вмурували його по правій стороні входу до церкви у кам'яній підлозі; під час перебудови церкви в 1883 р. камінь мали перенести до каплиці св. Трійці і там вмурувати у підлогу по лівій стороні від престолу. При перебудові каплиці 1903 р. на цім місці поставлено нову стіну й камінь мали замурувати...
Побіч Івана Федоровича був похований його син, також Іван на ім'я; цей камінь був потім вмурований при вході у монастирську вежу, на парапеті кам'яних сходів. Він також пропав безслідно.
Друкарню Федоровича пізніше відкупила Ставропігія і зразу примістила її в монастирі св. Онуфрія; друкарями були між іншим ченці монастиря Мина й Пафнутій. Друкарня була тут до 1616 р.
Монастир св. Онуфрія має багату бібліотеку, архів і невеликий музей; у рефектарі і коридорах багато старовинних портретів.

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.

Додати новий коментар

  • Допустимі HTML-теги: <a> <em> <strong> <cite> <code> <ul> <ol> <li> <dl> <dt> <dd> <img>
  • Лінійки і параграфи розриваються автоматично.
  • You can use BBCode tags in the text. URLs will automatically be converted to links.
  • Адреси Веб-сторінок і адреси е-пошти автоматично перетворюються у посилання.
  • Insert Google Map macro.
  • You may insert videos with [video:URL]

Більше інформації про можливості форматування

CAPTCHA
Це питання дозволяє переконатися нам, що Ви є реальним відвідувачем сайту, і захищає сайт від спаму.
  _____          ____     ___    ____         
|___ | __ __ | _ \ / _ \ | _ \ _ __
/ / \ \/ / | | | | | (_) | | |_) | | '__|
/ / > < | |_| | \__, | | __/ | |
/_/ /_/\_\ |____/ /_/ |_| |_|
Уведіть код із схематично зображених символів.

наследство, услуги адвоката по гражданским, административное производство