Галицькі передміщани були люди завзяті й не раз вели спори з містом, найбільше за податки, які треба було платити на міські потреби, й за шарварки для поправи доріг та валів. Найболючішим для передмістя було те, що воно не мало ніяких укріплень і в часі війни падало все жертвою ворога. На початку XVII ст. передміщани підняли сміливу думку обвести своє передмістя укріпленнями. Король Жигмонт III прийняв цю думку прихильно, й королівський інженер Аврелій Пассаротті виробив план фортифікаційної лінії. Вона мала починатися від Вовчої гори (мабуть, теперішня Стрільниця) і вести через Личаків, Рури (вул.

Околиця вул. Пекарської й Сакраменток (Туган-Барановського) звалася давніше Песій Ринок, не знати, з якої причини. Перші оселі постали тут у XV ст., осадив їх німець Петро Айзенгітель. Костел сакраменток заснований 1718 р., будову викінчено аж 1881 р. у бароковому стилі з невдалою вежею; при костелі є монастир з великим садом і ставком, що називався колись Вороблячим.

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.

Парохіяльна церква Богоявления Господнього згадується вперше 1386 р. Вона стояла на місці, де вулиця Фредра сходиться з вулицею Баторія, на грунтах, що були між двома потоками, Пасікою й Сорокою. Було при ній братство, що дістало статут 1591 р. Подібно як на інші церкви, так само й на церкву Богоявления напав і замкнув її 1584 р. латинський архієпископ Соліковський, щоб присилувати православних до нового календаря. Братство належало до заможніших і вело ширшу діяльність. Вже 1546 р. була при церкві школа — найстарша з відомих нам у Львові. Пізніше братство утримувало також шпиталь.

Галицьке передмістя заселяли доволі густо українці. Вже 1406 р. знаємо тут наших передміщан, як-от: Юрко Лучник, Баранчук, Кучук, Іван Товмач, Микола Гончар, Ходір Червоноскірник та інші. В XVII ст. мешкали значніші роди Красовських, Бруханських, Ярошів, Зінкевичів, Білдягів. З ремісників було тут багато пекарів, що жили на Пекарській вулиці.

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.

При теперішній вул. Баторія (Князя Романа), в місці, де гімназія (середня школа № 35), був монастир кармелітів взутих, заснований 1614 р. Під час облоги 1648 р. українські війська здобули цей монастир 9 жовтня; до цього причинився якийсь передміщанин-маляр, що показав догідний доступ до кляштору через доми й паркани. При обороні полягло близько 400 людей, що схоронилися в монастирі. Надгробний напис з їх могили переховується в другому монастирі кармелітів при Губернаторських валах (костел на вул. В. Винниченка). Українці пробували тоді здобути й Галицьку браму; в бою поліг Клим Лизогуб, батько відомого козацького роду з Полтавщини.

При самих мурах міста стояв монастир бернардинів, збудований у XV ст. з дерева, перебудований по 1600 р. Костел монастиря зведено у ренесансному стилі, з тесаного каміння, у трьох кондигнаціях, з характеристичними волютами й фігурами святих. Всередині він має три нави, 15 барокових вівтарів. Сам монастир складається з ряду будов, ззаду (від сходу) є останки давніх мурів зі стрільницями. Окремо стоїть вежа новішого походження. Перед костелом колона Івана з Дуклі в пам'ять облоги Львова Богданом Хмельницьким; бернардини склали легенду, що їх святий показався під час облоги на хмарах і ослонював місто від куль*.

Галицьке передмістя лежало при шляху, що вже у княжих часах вів зі Львова до Галича. Мабуть, з тих часів походить перше заселення цієї околиці. Як постав новий Львів серед мурів, Галицьке передмістя починалося від Галицької брами, на перехресті теперішніх вул. Галицької й Собєського (Братів Рогатинців). Місце перед брамою звалося «Під стражею». Тут стояв малий костел Воздвижения Чесного Хреста, побудований в XVI ст. з цвинтариком довкола. Він був костелом ковалів, слюсарів, іглярів і котельників. Знесений за часів Йосифа II. В сусідстві була палата Потоцьких, що згодом перейшла у власність міста.

Чортівська Скала, одна з найвищих піднесень в околиці Львова, видна з далеких місць, але зблизька захована в лісі. Прогульковців притягають туди великі звалища каміння, пісковика, фантастично уложені. Легенда каже, що чорт хотів завалити церкву св. Юра, що починала будуватися, і ніс на неї великий камінь, але запіяв когут і скала випала з чортячих рук... З давнішої історії Чортівської Скали знаємо небагато. Наприкінці XVI ст. шляхтянка Катерина Сапоровська дарувала цей ліс львівським бенедиктинкам, і при цім ордені Чортівська Скала лишилася й досі. Одна монахиня з кінця XVII ст.

В цій стороні лежать популярні місця прогульок: Медова Печера і Чортівська Скала. До Mедової Печери веде Пасічна дорога, попри Маєрівку; серед узгір лежить котловина і в ній дві невеликі печери. В 1850-х рр. тут була каменоломня і тоді видовбано печери. Назва Медової Печери, або Медунки, походить від того, що у печерах є вапняк, який кольором своїм нагадує мед (кристалічний вапняк).
В цій котловині є сліди невеликого цвинтарика: на цьому місці в 1914—1915 рр. російські воєнні суди виконували засуди смерті й тут хоронено розстріляних.

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.

Сусідні Кривчичі належать до найстарших сіл під Львовом. Як було вже згадано, тут збирався купецький караван, що їхав на схід; дорога йшла через Лисиничі на Глиняни й далі. На кривчицьких полях стояв також табір Богдана Хмельницького 1648 р. і частина військ 1655 р. Досі ще частина кривчицьких піль має назву Табори.

І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.

Деякі історичні спомини в'яжуться також із місцями за Личаківською рогачкою. Ялівець став голосний під час війни. В тутешніх казармах боронилися в листопаді 1918 р. українці і полягли у боротьбі з переважаючими силами поляків; їх спільна могила була довший час коло касарень, пізніше тіла полеглих перенесено на Личаківський цвинтар. Далі поодинокі могили були при Пасічній дорозі і на Маєрівці (від прізвища німця Маєра, з часом назва трансформувалася на сучасну «Майорівка»).
В 1919—1920 рр. Ялівець був славний табором інтернованих українців, через який перейшли тисячі інтелігентів і селян, цивільних і військових.

Личаків був колись відомий різного роду авантурниками. Так, наприклад, славним був близько 1848 р. муляр Куба Пельц; він був середнього зросту, присадкуватий, але відзначався великою силою, й кожної суботи, по виплаті, підпивши, робив на передмістю галабурди; раз у бійці повкидав до криниці, головою вділ, дев'ятьох гренадерів. Його переміг врешті на якійсь забаві Каспер Смоленський. Потім «королем Личакова» став Антін Плєцьон, різник і пачкар (контрабандист), що воював з акцизними сторожами й поліціянтами. Інший різник, Грінер, відзначався також великою силою, головою вибивав двері і брав участь в атлетичних змаганнях у цирку.

Давні мешканці Личакова відзначалися своєрідною вдачею й звичаями. Вони були частково українці, частково поляки. Ці останні мали свою колонію на Мазурівці побіч Личаківського цвинтаря. Довгі часи у личаков'ян утрималися давні передміщанські убрання: чоловіки в будні дні ходили у коротких спенцерах (Куртках, кафтанах), у споднях до чобіт з високими халявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї й шапкою (т. зв. саделком) з дашком. З кишені виставала кольорова хустка до носа. У святочні дні вбиралися в темно-синю капоту (чоловічий верхній довгий одяг) й деколи циліндр. Зимою носили баранячі кожушки, короткі або довгі.

Личаківський цвинтар, популярно званий «пісками», існував уже в XVI ст.; тоді хоронено тут померлих на пошесні недуги. При кінці XVIII ст., коли знесено цвинтарі коло церков, відкрито тут кладовище для всіх. Найстарша частина цвинтаря є на горбку біля альтани, там є пам'ятники з кінця XVIII ст. Пізніше цвинтар поширювано; востаннє під час війни, коли постало воєнне кладовище.

Другим, старшим на ціле століття парком є Цетнерівка, де тепер новий ботанічний сад. Засновником його при кінці XVIII ст. був Ігнатій Цетнер, воєвода белзький. Це був багатий магнат, що любувався у мистецтві, збирав старі книги, монети, ритвини (гравюри), мінерали, фауну, а найбільше любив ботаніку. Тут, під лісом, він побудував палату і при ній над ставом заснував великий сад. Цетнер був аматором-городником, сам порався коло грядок та плекав квіти і при своїй садибі виплекав чудові городи й величавий парк.

До половини XIX ст. цілий Личаків мав вигляд справжнього передмістя, наполовину села. Було багато садів та городів, бічні вулички йшли серед дерев і живоплотів, обійстя були обведені штахетами або парканами. Тут і там стояли показніші двірки, найповажніша з яких — палата Вишневецьких (де тепер заклад глухонімих). А то були малі домики, вкриті гонтою, на поверсі мали вікна під дашком, т. зв. фаціятки. Досі ще залишилися останки таких домиків (наприклад, Личаківська вулиця, ч. 59). Були й хати з солом'яною стріхою; остання перетривала до початку 1900-х рр., стояла вдолі під Личаківським двірцем.

Личаків мав кілька римо-католицьких костелів і монастирів. Найближче міста коло Цлової (Митної) площі є костел кларисок (св. Клари), побудований на початку XVIII ст. у бароковому стилі; будинки займає цловий уряд. Костел с в. Лаврентія побудовано 1539 р. В цьому місці один міщанин мав сад і при ньому кілька гарних дубів. На однім дубі був образ св. Лаврентія, дуже почитаний народом. Міський уряд боявся, щоб не виглядало, немов люди поганським звичаєм почитають дуба, й побудував тут дерев'яний костел, потім поставлено муровану будову. Пізніше осіли тут боніфратри, або милосердні браття, й утримували тут шпиталь, чи радше захист для подорожніх.

Давньою парохіяльною церквою Личакова була церква Воздвиження Чесного Хреста, що стояла під Кайзервальдом, вище костела св. Антонія. Першу згадку про цю церкву маємо з 1539 р. Наприкінці XVI ст. було там братство. В XVII ст. це була одна з найбідніших парохій і під час складок, які влаштовували братства, давала найменші пожертвування. Значнішим міщанином близько 1600 р. був Андрій Рибітва. В 1786 р. цісар Йосиф II зніс церкву разом з багатьма іншими. На її місце греко-католики дістали церкву св. Петра й Павла. На церковному цвинтарі стоїть тепер хрест, фундований мешканцями Личакова.

На південь від Кайзервальду є Личаків. Назву Личакова виводять із німецького Liitzenhof (у перекладі — двір Лютців, міщан, які меншали тут. Є припущення І. Крип'якевича про походження цієї назви від слова «личак» - так називали також вбогих людей.); вона з'являється у XVIII ст. В давніших часах Личаківська вулиця звалася Глинянською дорогою. Туди вів гостинець на Глиняни, Золочів і далі на схід до Києва і на південь, через Молдаву й Волощину, до Константинополя. Перші оселі появилися тут у XV ст. Львівські історики називають засновником Глинянщини близько 1495 р. ксьондза Миколая, сина Влазія. До половини XVII ст. постала тут велика оселя, що числила до двісті домів.

Дальші узгір'я звалися у XVIII ст. Льоншанівкою, від міщан Льоншанів (Longchamps). У 1780 р. оглядав це місце цісар Иосиф II і похвалив його гарне положення. На пам'ятку цього власник поставив статую Мінерви з написом латинською мовою; пам'ятник знищено близько 1900 р. З того часу горби почали називати «цісарським лісом» — Кайзервальд. До 1915 р. був тут ще останок гарного лісу,— вирубано його в часі війни й заорано, тягнуться тепер туди тільки поля й городи.